Країна-несподіванка: Йорданське Хашимітське Королівство.

Країна-несподіванка: Йорданське Хашимітське Королівство

Потрапивши до Йорданії, спершу губишся: найменше очікуєш побачити серед близькосхідної екзотики європейські риси…

Американські марсоходи ніколи не їздили поверхнею Марса. Ця думка невідступно переслідуватиме кожного, кому пощастить опинитися в йорданській пустелі Ваді-Рам. Насичено-рожевий, навіть кармінний пісок, піщані скелі, що переливаються багрянцем і чорнотою. Білясте, ніби вилиняле, небо. Саме так виглядає ландшафт Червоної планети на фотографіях, оприлюднених NASA. Щоправда, схожість трохи псують рідкі пасма зрудилої трави та глибокі колії в піску, залишені колесами бедуїнських джипів. У цих краях джипи не менш популярні, ніж верблюди, – хоча на верблюдах тепер їздять хіба що місцеві хлопчаки та охочі до екзотики іноземці.

До речі, коли, втомившись блукати пісками, туристи дістануться табору бедуїнів, їм неодмінно запропонують каву з кардамоном або ромашковий чай із м’ятою. Утім, як і в будь-якому іншому куточку країни. Найчастіше безкоштовно і завжди – з усмішкою.

Закони гостинності в Йорданії шанують. Та й закони взагалі: рівень злочинності в країні чи не нижчий, ніж у Скандинавії, а слово «мафія» досі сприймається як щось із кіно. У кожній родині є щонайменше одна нарізна рушниця, бедуїнам офіційно дозволено мати автомати, проте злочини із застосуванням зброї трапляються вкрай рідко. «Усе просто, – пояснює наш гід Ісса, – суд може виправдати винного, але в потерпілого є родичі».

Всупереч очікуванням (на сході країна межує з охопленим війною Іраком, на заході – з не менш неспокійною Палестинською автономією) в Йорданії панує мир. Єдиним нагадуванням про те, що в регіоні неспокійно, є БТРи біля посольств США та Ізраїлю й армійські блокпости на дорогах. Утім, солдати відверто нудьгують. Зняті бронежилети й незаряджена зброя ясно вказують: вони тут радше для порядку. Так було до терактів, що сталися в країні вперше за 35 років, – так, імовірно, лишилося й після них.

Справжньою роботою із забезпечення безпеки займаються спецслужби. Їх створив ще в бутність принцом нинішній король Абдалла II. Монарх і тепер опікується спецпідрозділами – найкращими в арабському світі. Кажуть навіть, що міжнародну виставку техніки та зброї спеціального призначення SOFEX почали щороку проводити в столиці країни Аммані саме для того, щоб король міг особисто ознайомитися з новинками в цій галузі.

Водночас Йорданія – наочний доказ того, що араби загалом і мусульмани зокрема, м’яко кажучи, не такі войовничі й люті, як прийнято вважати на Заході. Тут привітні до іноземців і вміють поважати чужі звичаї. У курортній зоні червономорського містечка Акаба на одному пляжі можна зустріти і вбраних у чорне побожних мусульманок, і європейок у вельми відвертих купальниках. Утім, нічого дивного в цьому немає: без терпимості, передусім релігійної, Йорданія просто не відбулася б як держава. Мусульмани вважають цю землю благословенною: вона розташована між трьома мусульманськими святинями – Мединою, Меккою та Єрусалимом.

Для християн і юдеїв це країна, де відбувалася більша частина подій, описаних в обох Заповітах. Наприклад, тут розташована гора Небо, з якої Мойсей побачив Землю обітовану. Тут-таки, у резиденції Ірода – фортеці Мукавір – стратили Івана Предтечу. І тут, у водах Йордану, хрестився Ісус Христос. Сьогодні цією вузенькою – метрів сім завширшки – річкою проходить кордон з Ізраїлем. Але ні контрольно-слідової смуги, ні кулеметників на вежах тут не побачиш. Біля самого паркану будується православний храм, а єдиний солдат, якого ми бачили, подавав цеглу мулярам. Не здивуюся, якщо під час намазу він розстелить килимок у тіні церкви – хоча б тому, що це єдина тінь в окрузі.

Утім, миролюбність йорданців має й іншу причину – цілком прагматичну. Один амманський крамар пояснив це дуже просто: «Війна заважає торгівлі».

Торгівля годує ці землі не одну сотню років. Колись на ній збудувало свою могутність Набатейське царство. Його столицю Петру не наважилися штурмувати навіть римляни, але щойно змінилися маршрути караванних шляхів, місто вимерло. Тепер руїни продають туристам (буквально – по пів динара за камінчик) або кінематографістам. Знаменитого «Індіану Джонса і останній хрестовий похід» знімали саме в Петрі. Причому бедуїни, які тут живуть, працюють… бедуїнами: пропонують іноземцям сувеніри та гужове «таксі», отримуючи за це зарплату від уряду.

«Води немає, корисних копалин немає…» Це не планета Шелезяка з повісті Кіра Буличова – просто ресурси Йорданії вкрай мізерні. Виняток становлять хіба що фосфати, за експортом яких країна посідає провідні позиції в регіоні. Нафти немає зовсім, а орні землі займають лише 4% території. Попри це в рейтингу конкурентоспроможності національних економік, складеному фахівцями Всесвітнього економічного форуму, на момент написання статті країна посіла 34-те місце зі 102.

Не знаю, чи є в арабів прислів’я про ласкаве теля, яке двох маток ссе, але Йорданія поводиться приблизно так. Вона давно стала своєрідною скарбничкою арабського світу: тут розташовані офіси практично всіх банків Близького Сходу. Недарма цю крихітну країну називають арабською Швейцарією. Схожість доповнюють відмінні дороги й зовсім незвична для Сходу чистота – вулиці тут справді миють шампунем. Та й ціни тут цілком європейські: один динар коштує близько півтора долара США (курс на момент публікації; варто уточнювати).

Йорданія традиційно дружить з Євросоюзом і США. Після того як Амман і Вашингтон підписали угоду про безмитну торгівлю, обсяг йорданського експорту до Америки зріс на 80% і сягнув $428 млн (дані на момент публікації).

Розвивалися й контакти з Україною. За рік, що передував поїздці, товарообіг між двома країнами перевищив $80 млн. На SOFEX-2004 український оборонпром отримав контракт на модернізацію йорданської бронетехніки. Цікаво було б дізнатися, наскільки впливовим тут виявилося «лобі Роксолан»: чи не кожен третій йорданець, який навчався в Україні, разом із дипломом привіз на батьківщину й дружину.

Простіше перелічити країни, з якими Йорданія не торгує. Тут усюди трапляються свідчення того, що глобалізація йде повним ходом. Власне йорданські сувеніри важко знайти навіть у бедуїнів: «Ця монета, сер, – копія римської, китайська». У крамницях – пакистанські слоники, індійське намисто, іранська бірюза. Навіть кришки люків на вулицях Аммана позначені гордим Made in China.

Не забувають тут і про найближчих сусідів. Королівство першим з-поміж арабських держав зуміло знайти спільну мову навіть з Ізраїлем: за його сприяння в Акабі створили вільну економічну зону, а в Тель-Авіві мала відкритися філія Амманського університету. І це попри те, що понад половину населення Йорданії становлять палестинці. Хоча багатьом із них таке зближення не до вподоби, монаршу владу тут шанують.

Портрети Абдалли висять усюди. В англійському костюмі чи в хустці-куфії, парадні – в офіцерському кітелі – або домашні, з дітьми та королевою Ранією. Якби августійші особи брали участь у конкурсах краси, вона легко стала б щонайменше фіналісткою.

Утім, про культ особи у звичному для нас розумінні не може бути й мови. Монарха щиро вважають батьком нації, а його родину – серцем «клану», що об’єднує всіх мешканців країни. До речі, першим у телефонному довіднику Аммана стоїть прямий номер королівського палацу.

Короля шанують і з іншої, не менш вагомої причини: з роду Хашимітів, що править Йорданією, походив сам пророк Мухаммед. А тепер згадаймо, що 95% населення країни – мусульмани.

Звісно, у королівстві не все йде гладко. Війна в Іраку, який був основним постачальником нафти, змусила йорданців шукати нові джерела енергоносіїв. З огляду на те, що інші арабські держави невдоволені дружбою монарха з Ізраїлем, це було нелегко. Відкритим залишилося й палестинське питання: йорданців насторожує політика сусідів щодо автономії.

Нарешті, рівень безробіття, за деякими підрахунками, сягав 30%. Проте жебраків тут немає: про тих, хто не влаштувався в житті, дбають їхні родини. Амманські таксисти люблять розповідати історію про двох братів. Один із них, розбагатівши, вирішив збудувати собі будинок. Але саме тоді другий втратив роботу. Перший віддав йому половину своїх грошей, щоб той теж мав житло. І тепер вони живуть кожен у своїй недобудованій віллі. Мені ці особняки показували. Щоправда, щоразу інші. Але хіба це має значення?

Автор: Олексій Кафтан (Київ – Йорданія – Київ)